|
ПРО ДОВГОЛІТТЯ ЗАПОРІЖЦІВ. Ні, тепер не живуть так довго на світі, як колись жили! Як не було ще ні фортеці (Олександрівської), ні Вознесенки (село), тут, по балках та по плавнях, жили запорожці. Дід розповідав, як зруйнували Січ, стали люди сюди надходити і селиться. Над Московкою (річка), у балці, розповідають, жило три запорожці: дід, син дідів та онук — всі троє були як сніг. Дідові, ка жуть, було 130, синові його 110, а онукові під 90 років. Люди жили заможненькі: багато було худоби, коней, бджіл. Жила в них і сіромашня. Старий дід, дарма, шо прожив до 130 років, був з виду червоний, мов буряк, при своєму розумі, лише на ноги слабий; син його, хоч і молодший, але зовсім, як кажуть, вижив з розуму, став мов мала дитина; онук підходив під свого батька. От якось, кажуть, заїхав до них якийсь пан про пашпорти спитати (тоді вже ця мода заводилась). Дід сидів на печі, син — на припічку, а онук вийшов з хати. Пан і питає діда на припічку: «Що ти за чоловік?» «Запорожець». «А на печі хто?» «А кат його знає, що за чортяка!.. Скільки знаю — все у нас живе»...Тоді і дід з печі і озвався до пана: «Отак, як бачиш, чоловіче, забув, єретичий син, що я йому батько»... Осип Шуть, 70 років, острів Хортиця на Дніпрі, 15 вересня 1888 р. |
16 лютого 2012
|
ЯК ХОВАЛИ СІРКА: - Вперше полководця поховали 2 серпня 1680 на козацькому кладовищі біля Січі. Після невдалої спроби гетьмана Івана Мазепи здобути для України незалежність у 1709-му російський цар Петро І наказав зруйнувати Січ. Тоді ж москалі сплюндрували кладовище. Арканами розвалили хрести. Зі свіжих могил витягали козацькі тіла, відрубували їм голови, вішали. Росіяни хотіли поглумитися і з Івана Сірка, але капулянці врятували тіло. Напоїли карателів. Вкрали труп отамана і перепоховали його в Ризі. У 1732 році козаки викупили в капуловского діда Мазая шматок землі і перенесли могилу Сірка. Через 20 років росіяни розбили камінний надгробок, розрили курган, але до труни не докопалися. Коли відійшли, селяни через кілька днів відновили курган. Землю нагрібає 4-метрової дубової дошкою, з боків якої запрягли по парі волів. Могила простояла до 1967 року, поки Каховське водосховище не підступило до неї впритул. Актриса Марія Капніст була далекою родичкою отамана Івана Сірка. Курган розрили при світлі фар і ліхтариків, Пошкодили бульдозером труну. Кістки отамана переклали в просту соснову труну і поховали на нинішньому місці. Поклали Сірка в чужий курган - у могилу якогось скіфського царя. Голову відправили до Москви професору Герасимову, щоб зробив скульптурний портрет. Череп повернули в 1990 році. Він 10 років припадають пилом у сейфі Нікопольського райради, поки 21 серпня 2000-го кістки не переклали в новий дубову труну. Леонід Бурда каже, на круглі дати до могили Івана Сірка приїжджають нащадки отамана. У Сірка було двоє синів і двоє дочок, - розповідає. - Хлопці загинули в боях, а про дочок історія згадок не залишила. Залишилися далекі нащадки його брата. Однією з них була актриса Марія Капніст. Вона знімалася у фільмах 'За двома зайцями', 'Дике полювання короля Стаха', 'Іванна', 'Руслан і Людмила'. Графиня народилася в 1915 році. Приїжджала на могилу Сірка в 1990-му. Жила в мене. Поговорили з нею про її пращури цілу ніч. Люди в селі тицяли пальцем на бюст Сірко і дивувалися, як вона схожа. Три роки тому Марія Ростиславівна померла. Могила Сірка На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: „Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я”. Саме тут варто звернутися до феномена „характерництва”. Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були „характерниками” (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, – могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води („на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть”). Офіційна церква звинувачувала „характерників” у чаклунстві. Візуальне обстеження черепа показало, що йому був властивий дуже сильний розвиток м’язового рельєфу. Крім того, він характеризувався різкою брахікранією, низьким обличчям, широкими вилицями, невисокими орбітами, трохи випуклим носом. Поєднання брахікранії та значної ширини вилиць дає підстави припустити, що серед предків Сірка могли бути носії степового (кочівницького) антропологічного компонента. Разом із цим в його зовнішності безумовно переважають риси центральноукраїнського типу. Наведені особливості лягли в основу двох «документальних» портретів Івана Сірка, створених Г. Лебединською: графічного, який відтворює риси отамана в останні роки життя (з урахуванням старечих змін, що спричинили западання щік та губів), та скульптурного, де він зображений у розквіті сил. |
1 лютого 2012
|
ПРО ВЕЛИКИЙ ЛУГ. Вели?кий Луг — низина, яка колись була на лівому березі Дніпра між Дніпром і Конкою, заросла листяним лісом, тростиною й рогозою, простором понад 400 км?. Плавні заливалися водою з початку весни до початку літа, за винятком деяких місцин. Заплава простягалася з обох боків Дніпра від острова Хортиця на 110 км від лівого берега Дніпра у остова Хортиця у місті Запоріжжя до острова Скалозубова у Херсонській області при ширині від 3 до 25 км. Був затоплений водами каховського водосховища у 1955—1957 роках за винятком деяких ділянок. На нижньому Дніпрі існувало 8 перевозів відомих ще з часів бронзи. Тут були 4 пісчаних кучугури, що також були найліпшими перевозами: Великі кучугури, Водянські кучугури, Каменські кучугури, Нижньодніпровські (Олешківські) кучугури. На території Великого Лугу, або в його безпосередньому сусідстві, містилася Запорозька Січ. У Великому Лузі козаки випасали худобу і знаходили в тутешніх плавнях та заростях добрий захисток. Тому Великий Луг був символом безпеки й волі. У піснях його називали «Батьком»: «Ой Січ — мати, а Великий Луг — батько, Що в Лузі заробити, то в Січі пропити». Після скасування Запорозької Січі в 1775 році Великий Луг разом з іншими її місцинами Катерина II поділила між своїми найближчими вельможами. Нині майже вся територія Великого Лугу, за винятком кількох сотень гектарів у південно-східній частині острова Хортиця і на лівому березі Дніпра, залита штучним Каховським морем для забезпечення потреб Криму водою. Природа Великого Лугу була надзичайно багатою: У ріках водилися велетенські білуги, соми, коропи, щуки, зграями плавали осетри, севрюга та стерлядь. Косяками плавали у воді: судак, лящ, карась, окунь, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь та марена та багато іншої дрібної риби, яку можна було ловити голими руками. Також водилося багато раків; Із звірів у Великому Лузі водилися вовки, олені, дикі кози, лисиці, коти, зайці, борсуки, горностаї, ховрахи, бобри, куниці й виндихи, заходили під осінню пору дикі коні (особливо на Томаківському острові); Серед птахів було дуже багато баб (пеліканів) та морських чайок. Озера переповнювали лебеді, дикі гуси, качки, баклани, журавлі. Лелеки та чаплі були господарями боліт. На лиманах було безліч куликів. На деревах панували горлиці, зозулі, тетеруки, удоди, деркачі, сороки, стрижі, солов'ї, чижі, чий спокій порушували соколи, шуліки, яструби та орли. |
25 січня 2012
|
ПРО ТОМАКІВСЬКУ СІЧ (1564—1593) Томаківська Січ знаходилася на території сучасного Нікопольського району (Дніпропетровська об ласть). Вона, як і більшість Січей у Базавлуцьких плавнях, була затоплена в 1954 році водами Дніпра після пуску Каховської гідростанції, до того ж затоплена без будь-якого дослідження. За 20 кілометрів від сучасного Нікополя в гирлі річки Томаківки знаходився острів Томаковка (народна назва Городище). З південного боку до острова підходило дніпровське річище, зі сходу — річка Ревун. Одностайної думки відносно використання цієї Січі немає. М. Ко стомаров вважав, що вона могла виникнути в 1563 ро ці. У свій час на Томаківську Січ утік із Бужинської в'язниці Б. Хмельницький із сином Тимошем. Письмові джерела свідчать, що Січ була оточена ровом і валом чотирикутної форми, шириною 400 метрів З півдня, на Річищі, берег був крутий, висотою до20 мег рів. До західного боку підходила балка. Ще в 30-ті роки нинішнього століття тут траплялися знахідки козацької доби. На долю цієї Січі припадають блискучі походи її низового козацтва на турецькі форпости в Приазов'ї і а Причорномор'ї. У 1577 році звідси виступив у Молдавію легендарний Іван Підкова, підтриманий на Січі. Опираючись на народні маси Молдавії, козаки па чолі з Підковою розгромили турецького ставленика Петра Мірчі, оволоділи Ясами. Підкова став володарем (господарем) Молдавії. Наступного року після запеклих боїв він був змушений повернутися на Україну, де, за наказом польського короля Стефана Баторія, був страчений у Львові. Намагаючись загострити суперечки між черню і старшиною, Баторій заснував у 1578 році реєстрове козацтво для використання його на службі Речі Посполитої. Незважаючи на угодницьку політику окремих гетьманів, кошових, козацтво не фаджувало інтересів народу, і реєстрове козацтво не сгало знаряддям у руках феодальної Речі Посполитої. Томаківська Січ була опорною базою великого селянсько-козацького повстання на чолі з Криштофором Косинським у 1591 —1593 роках. Селянсько-козацьке військо взяло Київ, а в цей час Січ обступили татарські війська. Запорожці мужньо оборонялися, вночі на човнах вирвалися з оточення й покинули Січ. Після цього запорожці за 20—З0 кілометрів на південний захід від Томаківки організували чергову Січ. |
13 січня 2012
|
ПРО ДНІПРОВСЬКІ ПЛАВНІ. Д. Яворницький записав цікаве оповідання 116-річного діда Розсолоди, який народився в 1772 році, був сином запорожця і добре пам'ятав про запорозький побут. Не без красного слівця він оповідав: «Тепер як сказати, що воно тоді було, так і не повірять. Тоді квіти всякі цвіли, тоді трави великі росли. Ось тут, де тепер у нас церква, так така була тирса, як оцей ціпок у мене в руці, як глянеш, так наче жито стоїть; а комиш, як той ліс, — іздалік так і біліє, так і вилискує. А що вже пирій, ковила, мурава, орошок, курай, бурунчуки, то як увійдеш у них, так тільки небо та землю й видно, — діти, було, губляться в траві. Оце підніметься вгору, виросте та вп'ять і впаде на землю, та так і лежить, як та хвиля на морі, а поверх неї уже друга росте. Як запалиш, було, її, так вона неділю або чотири горить. Підеш косить, косою не одвернеш, поженеш пасти коней, то й не побачиш їх, заженеш волів, тільки роги мріють. Чи випаде сніг, чи настане зима — байдужісінько: хоч який буде сніг, а трави не закриє. Пустиш собі чи коня, чи товаряку, чи овець, так вони пустопаш і пасуться, тільки старі й ходили ча бальці; а як заженеш їх у траву, так вони поміж нею, наче комашня, мріють, — тільки вздриш; тоді воно коло їх роботи — вибирати тирсу, що поналазе у вовну. А що вже поміж цією травою та різних ягід, то й казати нічого. Оце як вийдеш, було, в степ, та я розгорнеш траву, то полуницю так і бери руками. Оцієї погані, що тепер розвелася, ховрашків та гусениць, тоді й не чути було. От, які тоді трави були. А бджоли тієї? А меду? Мед в пасіках, мед у зимівниках, мед і по бордюгам. Так і стоїть було в липовниках: скілько хочеш, стілько й бери; більше усього від диких бджіл. Дика бджола скрізь, було, сидить: і на комишах, і на вербах, де буркун, у бур'яні, де трава, у траві. За нею і проходу не було; то було вирубають дупла, де вона сидить. А лісу того! Бузина, свидина, вербина, дуб'я, грушшя. Груш було як понападає з гілля, так хоч бери граблі та горни валки: так і лежать на сонці, поки не попечуться. Садки такі були, наче сукном покриті, — так патока з них і тече. А товщина лісу яка була! Верби такі, їжі-богу, десять аршин у обхват... Земля свіжійша була, ніхто її так не вимагав, як тепер, сніги лежали великі і воду пускали велику, то й дерево росло добре. А звіру, а птиці? Вовки, лиси ці, борсуки, дикі кози, чокалки, виднихи, так один за одним і біжать, так і пластають по степу. Вовків така сила була, що їх кийками били, а з їхніх шкур чоботи носили та кожанки робили. А їжака того, їжака! — і казати нічого. Були ще й дикі свині, такі гладкі та здорові: вони більш усього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавнях яку свиню, то скоріш кидайся на дерево, а то хрю! Хрю! Чмок! Чмок! — та до тебе так рилом і пре, виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловіка, зараз до нього, товкиць рилом. З ніг звале, тоді й давай рвати. Були й дикі коні, цілими табунами ходили; три-чотири так і ходять... А що вже птиці було, так, Боже великий, качок, лебедіи, дрохов, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, татарваків, куріп'ят, — так хо-хо-хо! Та все які плодющі! Одна куріпка вивела була штук двадцять п'ять курп'ят за місяць, а журавлі як понаплодять дітей то ходять та тільки крюкають. Стрепетів сильцями ловили, дрохов волоком тягли, тетерваків, як настане ожеледиця, дрюками били. І що за сила тієй птиці була! Як підніметься з землі, сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гілля не видно, самий ком'ях висе; а як спуститься на землю, то вона, наче долівка, так і зачорніє. А лебеді як заведуться битися проміж себе, то піднімуть такий крик, що батько, було, вискочить із гордюга та давай їх стрілять, щоб порозганяти, а вони піднімуться вгору та тільки порось-порось-порось... Нема тепер і тієї сили риби, що тоді була. Оця риба, що тепер, так і за рибу не вважалась. Тоді все чічуга, пістрюга, коропи та осетри за все одвічали. В одну тоню її витягали стіль ко, що на весь курінь ставало». |
13 січня 2012
|
ЛЕГЕНДИ ПРО СІРКА (з розповідей старих людей). Як помирав кошовий Сірко, то казав запорожцям: «Хто з вас, хлопці, мою могилу поливатиме до схід сонця, той буде знати, стільки, як і я... А як буде велика потуга на білого Царя, то нехай хоч руку мою одконають та понесуть попереду війська: неприятель сам себе порубає». У дванадцятому році (1812) хранцуз завоював Москву. Стільки наше військо не палило з пушок — нічого не допомогло. Тоді один чорноморець і каже: «Стійте, братці! Не буде діла, поки не дістанемо руки Сірка!..» Поїхали в Капулівку одкопали руку і гайда назад, Як оббігли навкруги Москви з тією рукою, так хранцузьке військо і сунуло звідтіля. Тоді хранцузи так скоро тікали, що й черевики погубили... Турки і ляхи дуже боялися Сірка і звали його шайтаном (чортом). Кажуть, багато було охочих поливати могилу Сірка, щоб знати стільки, скільки знав він, та нічого не допомогло: треба було воду носити ротом з річки, а річка не так близько, щоб до третіх півнів полити таку могилу, як у нього. м. Нікополь Катериносл. пов., 11 липня 1894 р., запис, від 78-річного діда Дмитра Степанов. Биковського. Кошовий Сірко був превеликий характерник! Було, аго б не задумав воювати з ним, він уже й знає зараз і пнісько збирає, і списи точить, і ратища готує. Неда-ром його турки прозвали шайтаном. Запорожці, поки орудував ними Сірко, нікого не Пои.-іися, бо його ніяка сила не могла перемогти. До Сірка, кажуть, наші люди платили ляхам по-ті іь: третя гуска, третій віл, третій кінь, хліб — всьо- і о третя частина. Як став Сірко кошовим, зараз полад- ітися з королем польським. «Ну, каже, — ваша велич-ніш», хоч битися, хоч миритися, а третьої частини па-шім давати не будемо!» «Як знаєш, — каже король, — к) діється не з мого наказу...» Зібрав Сірко запорожців, зібрав п'ятнадцять тисяч і іурків, і погнав ляхів з України. Догнав до Случі і ка- ж» «Отеє, ляше, по Случ твоє, а це — наше»... Ті ляхи імимали свого короля і заслали на морський острів. •Отеє, тобі, — кажуть, — за те, щоб не якшався з < Ірком». Лапинка, передмістя Нікополя Катер, пов., 13 червня 1894 р., запис, від 72-річн. діда Федора Іван. Потурая |
13 січня 2012
|
ПРО ПОХОДЖЕННЯ МОГИЛ ТА ЇХ ПРИЗНАЧЕННЯ (з розповідей старих людей). У відкритому степу, на кряжах, в долинах, на схилах гір є маленькі могилки. Це могилки байбаків. До 1840-х років їх було тут багато, рили нори вони глибоко, а землю виносили щодня в одне місце, від чого і утворилися могилки. Орел, Власенко, Штепа, Савоська та ін. Коли люди жили війною, насипали могили на високих кряжах степу, щоб виглядати ворога. На них ставили віхи, і тоді, коли з'являлася орда чи інші ворожі полчища, віхи нахилялись, а попeреджений народ вживав заходи до оборони й ховався у лісах, норах, печерах, комишах. Могили мали й інше значення. У давнину, коли степ був зовсім як пустеля, люди намагалися спрямовувати дороги кряжами на більші могили, котрі здалеку вказували шлях, а на могилах цих запорожці розставляли «гардони» (кордони) для охорони чумаків та іінших проїжджаючих від нападу татарів і турків. Поблизу таких могил, на дорозі, козаки виставляли ратище, розкладали повсть, і всякий, хто проїздив мимо, спинявся і клав, що міг, із припасів чи гроші на провізію сторо-жових козаків. Бога то могил отримали звідси назви сто-рожових. Власенко, Гончаренко, Орел, Бутко, Лутай та ін. Ще до запорожців жив народ не нашої віри. Було, як уб'ють їхнього князя (або помер), то його ховали і насипали високі могили. На таких могилах ставили кам'яних баб. Кажуть, як розкопати високу могилу, то там можна знайти людські та кінські маслаки. Є ще високі могили, насипані запорожцями, — це сторожові могили: тут стояла козацька сторожа або, як кажуть,«ГАРДОНИ». Таких могил багато біля Дніпра, де жили запорожці, і скрізь, де були їхні розгони та урочища. Андрій Іван. Нагірний, 97 р., 1885 р. Господь створив землю, а потім людей, і вони довго жили без сонця. Зжалівся Господь над світом і послав святе сонечко. Інші люди раділи, а інші незлюбили сонця, — почали насипати високі могили, до неба, почали з тих могил плювати на праведне сонце. Розгнівався Господь, і хто з людей плював, той на могилі й закам'янів. Високі могили, де стояли колись кам'яні баби,стоять від сотворіння світу. Років 50—60 тому на могилах було багато бабів, а потім, як почали селиться люди, стало тісно і бабам: їх звезли в слободи і повкопували біля воріт. Грицько Усатий, 72 р.,Маркусова, 1882 р. |
13 січня 2012
|
Cело Добра Надія відноситься до Новокиївської сільської ради. Саме тут народилася легенда про дівчину Марусю: 'Ще як не було Каховського водоймища,проти села Доброї Надії,що біля Маранця,в плавнях росла стара-престара верба.Років їй триста було,а може й більше.Називали її Марусиною вербою' Колись на Україну напали татари. Грабували, палили, різали, брали в полон. Серед полонених було найбільше молодиць і дівчат. Одного разу після спустошливого походу поверталась орда додому в Крим і зупинилась саме там, де тепер наше село лежить. Великий плач і стогін стояв над бусурманським табором. То плакали і стогнали невільники. А поміж ними, тими невільниками була дівчина Маруся. Така гарна, така горда, така гожа, що найстарший татарський ватаг всю дорогу з неї очей не зводив. Як тільки отаборились, він одразу ж і наказав своїм слугам привести нещасну бранку до себе в намет. Розшукали слуги Марусі, схопили її, розв’язали та ведуть до свого пана. А дівчина як побачила пишний намет, так про все й здогадалась. Та давай тоді щосили пручатись. Довго сердешна пручалась, кусала руки ворогам, поки нарешті - таки вирвалась. А вирвавшись, чимдуж подалась до табору, до плавень. Так бігла, що ніхто її не міг зупинити. Пускати ж стрілу не дозволяв вельможний татарин, звелів узяти полонянку живою. Поки там хтось із ординців скочив на коня і погнався, Маруся була вже під високою вербою. Зрозуміла сердешна, що порятунку не буде, й миттю полізла на дерево, на самісінький вершечок. А тоді перехрестилась і кинулась вниз головою та й розбилась. Не скорилась вона злим нападникам-чужинцям, не дала їм понівечити свою чисту вроду. Від того часу й звуть ту вербу, з якої кинулась горда дівчина. Марусиною.” |
12 січня 2012
|
| Закрити |
